Авіаспортцентр ім. Валентини Закорецької

13 липня 2010 року в Луганську поховали найтитулованішу парашутистку світу, абсолютну чемпіонку світу з класичного парашутизму 1976 року, 50-кратну рекордсменку світу, заслуженого майстра спорту, почесного громадянина міста Валентину Закорецьку. Валентина Миколаївна народилась у Луганську 30 квітня 1947 року. Відійшла у вічність – 9 липня 2010 року, на 64-му році життя, на аеродромі «Майське» в Дніпропетровській області, куди її запросили як спортивного суддю для участі в клубних змаганнях. Померла раптово – у колі друзів і однодумців…

В усьому парашутному світі Закорецьку знали під прізвиськом «Зяка». Про неї складали легенди та анекдоти. Після всього того, що вона пережила (серйозні травми, неодноразові відмови основного та запасного парашутів), на неї дивилися, як на безсмертну. Тим більше, що вона ніколи не скаржилася на здоров’я – на ліки в неї все однаково не було коштів…

Перша в світі

Свій перший стрибок з парашутом Валя Закорецька виконала за кілька днів до свого 17-річчя, 24 квітня 1964 року, у Луганському авіаспортклубі. Невдовзі – другий і третій. І лише тоді з’ясувалось, що в дівчини хворе серце. Від стрибків Валентину відсторонили, але вона все однаково приходила на аеродром, укладала парашути, спостерігала, як тренуються інші. Урешті-решт одного разу до неї підійшов тренер і запропонував поновити заняття. Валя знову вдягнула парашут, хоча й була попереджена, що брати участь у змаганнях ніколи не зможе через стан здоров’я. Але в 1966 році, коли на рахунку Закорецької було вже 62 стрибки, кудись зникла її медична картка з записом про хворобу серця… А ще через рік, у 1967 році, після блискучих виступів на кількох змаганнях,  майстер спорту Валентина Закорецька була запрошена до збірної команди Радянського Союзу з парашутного спорту та стала її капітаном.

Все її подальше спортивне життя – це суцільний тріумф. У 1970 році 23-річна Валентина Закорецька вперше бере участь у чемпіонаті світу з парашутного спорту в Югославії та стає чемпіоном світу з акробатичних вправ. Того ж року їй присвоюється звання майстра спорту СРСР міжнародного класу. У 1971 і 1972 роках вона здобуває звання абсолютної чемпіонки Радянського Союзу. У 1972 році на чемпіонаті світу в США Закорецька вдруге стає чемпіонкою світу, у 1975 – чемпіонкою Радянського Союзу. І, нарешті, у 1976 році, на ХІІІ-му чемпіонаті світу, що проходив у Італії, Валентина Закорецька здобуває найвище звання, яке тільки може бути в парашутному спорті – звання абсолютного чемпіона світу. За це досягнення їй на батьківщині присвоюється звання заслуженого майстра спорту.

ХІІІ-й чемпіонат світу з парашутного спорту, який проходив у 1976 році на аеродромі «Гвідонія» в містечку Тіволі, що в 27 кілометрах від Риму, ознаменувався феноменальним успіхом українських парашутистів. Якщо луганчанка Закорецька стала абсолютним чемпіоном серед жінок, то велику золоту медаль і звання абсолютного чемпіону світу серед чоловіків здобув Григорій Сурабко з Чернігова. На другу сходинку п’єдесталу пошани серед жінок здійнялась також вихованиця Луганського аероклубу Олександра Швачко.

Завдяки старшому тренеру збірної команди Радянського Союзу з парашутного спорту Павлу Андрійовичу Сторчієнку українські парашутисти в ті роки складали «кістяк» збірної команди СРСР, а українські авіаспортклуби стали своєрідними лабораторіями, де відпрацьовувались передові методики підготовки парашутистів. Видатних успіхів досягли клуби Луганська, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова та Львова, які виховали чемпіонів і рекордсменів світу та Радянського Союзу.

Найбільших здобутків очолювана Сторчієнком команда досягла в акробатичних стрибках. Але класичний парашутизм – це двоєборство, де від спортсмена вимагається не тільки досконале володіння тілом при виконанні фігур повітряної акробатики, але й філігранна робота з парашутом на точність приземлення. Саме за підсумком результатів у цих двох вправах і визначається абсолютний чемпіон.

У 1970 році, на Х-му чемпіонаті світу, Валентина Закорецька була близька до звання абсолютної чемпіонки, але її на соті частки очка випередила француженка Марія Баулез. У 1972 році, на ХІ-му чемпіонаті світу, який проходив у Телекуа (США, Оклахома), Марія Баулез обійшла Закорецьку в акробатичних стрибках, а  абсолютними чемпіонами світу в той рік стали Б.Каркошка з Німецької Демократичної Республіки та К.Шелпле зі Сполучених Штатів. Звання абсолютної чемпіонки світу Закорецька здобула на чемпіонаті в Італії в крайньому стрибку на точність приземлення, поціливши п’яткою в десятисантиметрову мішень. Як розповідала сама Валентина Миколаївна, своєю перемогою вона зобов’язана, перш за все, тренеру збірної команду В’ячеславу Пилиповичу Жарикову.

Стрибала Закорецька на ХІІІ чемпіонаті світу з радянським парашутом УТ-15 – шедевром конструкторської думки. Але круглі парашути, вершиною досконалості серед яких справедливо вважається УТ-15, вже почали поступатись парашутам типу «крило», які, по суті, є  надлегкими літальними апаратами. Навесні 1976 року в збірну команду надійшли перші екземпляри «крил». Закорецька стала опановувати нову техніку, але В’ячеслав Жариков був непохитним – на чемпіонат світу треба їхати з перевіреним парашутом УТ-15.

Закорецька не погоджувалась, сперечалась з тренером, аж доки на тренувальному зборі перед поїздкою до Болгарії на першість парашутистів соціалістичних країн Жариков не відібрав у Валентини «крило». Виник конфлікт, тим не менш тренер зміг переконати спортсменку, що на таких відповідальних змаганнях треба виступати з парашутом, з яким вже виконано кілька тисяч стрибків і здобуто чимало перемог. Дуже скоро Валентина зрозуміла свою помилку й подякувала тренерові за його терпіння, вміння переконувати та ту допомогу, яку він надав у ході підготовки до чемпіонату світу.

Свідченням феноменальної працездатності Валентини Закорецької служить той факт, що її ім’я тричі заносилося до Книги Рекордів Гіннеса як жінки, що виконала найбільшу кількість стрибків з парашутом на Землі – у 1976 (4 тисячі стрибків), 1987 (10 тисяч стрибків) і 1998 (11 тисяч стрибків) роках. А всього на її рахунку було 11503 стрибки з парашутом.

Гени великої спортсменки успадкувала її донька Юлія, яка стрибає з парашутом з 12 років, у 14 років стала чемпіонкою України з класичного парашутизму серед юніорів, а в 22 роки виконала стрибок з парашутом на Північний полюс.

Пряма мова

У 1980 році в Москві вийшла друком збірка «В кілометрі від планети Земля», де упорядники вмістили інтерв’ю з Валентиною Закорецькою. Ось, що розповіла легендарна спортсменка про справу, якій присвятила все своє життя:

«Говорити про повітряну акробатику складно, оскільки кожному спортсменові притаманний свій стиль виконання фігур. Я можу висловити лише свої відчуття та припущення.

Починаючи новий сезон, аналізую результати своїх виступів за минулий рік, виявляю помилки, слабкі сторони й складаю план, над чим треба працювати. На весняному зборі спочатку виконую три контрольних комплекси, а потім працюю над окремими елементами, зв’язками: спіраль-спіраль, сальто-сальто.

Коли під час тренувань набридають одні й ті ж фігури, то прошу тренера дозволити виконати комплекс у вільному падінні або стрибки на сходження в повітрі чи на точність приземлення, щоби розмаїтити свою роботу.

Відокремлення від літака, вертольота? Спортсменам, особливо членам збірної команди, доводиться здійснювати стрибки з різних літальних апаратів, де двері або люк розташовані по правому чи лівому борту або в хвості. Тому кожен має вміти відокремлюватись різними способами, безпечними для цього виду техніки: спиною, боком, з виконанням переднього чи заднього сальто, «на двигун», під хвіст.

Я покидаю літак майже сторчма («на двигун»), з невеликим нахилом уперед, і так падаю 7-8 секунд, щоби погасити горизонтальну швидкість. Потім переводжу руки з гори до низу (через сторони), переходжу в пікування вниз головою та випрямляю ноги. У такому положенні набираю швидкість до 14-15-ї секунди.

Чому вибрала пікування? – Вважаю, що під час падіння таким способом м’язи відпочивають. Я не відволікаюсь, можу зосередитись на виконанні фігур. На 14-15-й секунді підтягую руки та ноги – групуюсь, перевіряю напрям падіння відносно стріли й починаю виконувати комплекс методом короткої пульсації. Введення в спіраль – опорна рука тисне на потік (але не продавлює) і деякий час залишається на потоці. Розпочавши рух, переходжу в щільне групування, від чого обертання посилюється. При гальмуванні швидкості працюю більше руками; чим ефективніше, правильніше ставлю руки, тим коротша й менша пульсація ногами.

На змаганнях за 30-40 хвилин до посадки в літак роблю легку розминку – біг, різноманітні нахили, присідання, щоби розігрітись, та налаштовуюсь на стрибок.

Я не включаю в розминку виконання фігур на землі (у літаку – тим більше), не намагаюсь імітувати спіралі або сальто, зображуючи це змахами рук, поворотами на одній нозі, щоби не заучувати неправильні рухи. Замість цього ретельно продумую всі деталі стрибка, багаторазово подумки програю комплекс, особливо звертаючи увагу на місця можливих помилок. Під час такої розминки уявляю, як і в який момент маю діяти руками та ногами, навіть відчуваю навантаження на м’язи. І це допомагає мені в повітрі.

Що стосується стрибків на точність приземлення, то, готуючись до кожного стрибка, я, у першу чергу, уважно вивчаю метеорологічні умови – кульопілотні дані, силу й напрямок вітру, спостерігаю за зниженням пристрілочного парашута, потім – за роботою спортсменів. Складаю план стрибка: напрямок заходу літака, точку відокремлення (відсікаю час проходу літака над центром кола до моменту десантування парашутистів, окрім того визначаю орієнтир на землі, на яким стрибнув спортсмен), запам’ятовую кут візування. І, взагалі, подумки здійснюю стрибок від відокремлення до базового району, намічаю його межі.

При цьому продумую, як буду діяти, якщо поміняється сила вітру чи його напрямок у землі, як працювати в найскладніших умовах. Намагаюсь передбачити всі несподівані варіанти, щоби мати рішення ще на землі. Коли ось так готуєшся, то відчуваєш себе впевненим і в повітрі не розгубишся. На чемпіонаті світу в Італії не раз навіть під час зниження змінювались погодні умови, але наші спортсмени в будь-який момент були готові до цього, працювали по заздалегідь продуманій програмі й здобули перемогу».

Совість українського парашутизму

З 1978 року Валентина Закорецька – тренер Ворошиловоградського авіаспортивного клубу. У 1980 році вона завершила спортивну кар’єру, у 1982 – закінчила Ворошиловоградський (нині – Луганський) педагогічний інститут ім. Т.Г.Шевченка та зосередилась на тренерській і суддівській роботі. Валентина Миколаївна тренувала молодіжну збірну команду Радянського Союзу, згодом – збірну команду України з парашутного багатоборства, при цьому до 58 років продовжувала  стрибати з парашутом, вдосконалювати власну майстерність і опановувати нову парашутну техніку.

Свій останній, 11503-й стрибок, Валентина Закорецька виконала в день свого 60-річчя на аеродромі «Майське» Дніпропетровської області. Там же вона й померла через три роки…

Весела й компанійська, вона завжди була душею товариства, завжди в оточенні молоді. Валентина Миколаївна могла б зануритись у бізнес чи зробити кар’єру спортивного чиновника, але її прямота та органічна нездатність до компромісів з совістю визначили їй іншу долю – бути на барикадах, животіючи на мізерну пенсію. Закорецька протестувала проти захаращення довкілля на Луганщині, брала участь у акціях літературного угруповання «Стан», публічно виступала проти тиску влади на засоби масової інформації та до останніх днів життя боролась з засиллям корупції в парашутному спорті.

У 2000 році, у 53-річному віці, Валентина Миколаївна разом з донькою Юлею взяла участь в експедиції «Україна – Північний полюс – 2000». Того ж року вона стала почесним громадянином Луганська. А ще вона кілька разів обиралась депутатом Луганської міської ради, була членом виконкому міськради, вела величезну громадську роботу, зокрема впродовж багатьох років очолювала обласний осередок Федерації авіаційного спорту України.  І, звісно ж, продовжувала тренувати спортсменів-парашутистів. А працювати з кожним роком було все важче, оскільки парашутний спорт в Україні на початку 2000-х років  стали знищувати кілька аферистів з Товариства сприяння обороні України, які вступили в змову з чиновниками з Держкомспорту.

Практично всі аеродроми України,  придатні для виконання стрибків з парашутом, до 1992 року належали Добровільному товариству сприяння армії, авіації та флоту (ДТСААФ) – організації,яка фінансувалась з державного бюджету та використовувала майно Міністерства оборони СРСР. Після проголошення Україною незалежності та виходу зі складу Радянського Союзу, функціонери колишнього ДТСААФ створили громадську організацію, якій дали назву «Товариство сприяння обороні України» і яку самочинно оголосили правонаступником ДТСААФ на території України.

У тому хаосі, який панував на початку 90-х років минулого століття, ніхто не звернув увагу на кричущий факт захоплення купкою людей державного майна вартістю кілька мільярдів доларів. Новоствореній громадській організації відійшли аеродроми, мотодроми, ескадрильї спортивних і учбових літаків, автошколи, авіаспортивні клуби, плавальні басейни.  Розпочалась вакханалія продажу нерухомості, техніки та знищення авіаційних видів спорту.

Але якщо начальство ТСОУ здебільшого займалось розпродажем нерухомості та розкраданням коштів державного бюджетну, що виділялись на розвиток спортивно-технічних і прикладних видів спорту, то дрібні клерки ТСОУ обклали грошовими поборами спортсменів і тренерів. Найбільше знущань випало на долю парашутистів, які були змушені платити аферистам за все: за право тренуватись, за право брати участь у змаганнях, за право захищати честь України на світових чемпіонатах.

Гроші збирав спритний інспектор ТСОУ, який за домовленістю з чиновниками з Держкомспорту (нині – Державна служба молоді та спорту) став їздити по чемпіонатах з парашутного спорту та продавати вигадані ним і власноручно роздруковані на принтері «сертифікати парашутиста». Тих спортсменів, які відмовлялись придбавати «сертифікат», зі змагань виганяли. А щоби було зручніше розкрадати кошти державного бюджету та обирати спортсменів, при ТСОУ по підроблених документах зареєстрували псевдо-громадську організацію під претензійною назвою «Федерація парашутного спорту України» на чолі з вимагачем-інспектором, якому мали платити всі парашутисти, тренери та спортивні судді.

Далі – більше. У 2000 році представляти Україну на чемпіонаті світу з класичного парашутизму серед юніорів мала донька Валентини Миколаївна, Юлія. Такої нагоди пройдисвіти з ТСОУ пропустити не могли. Легенду парашутного спорту інспектор ТСОУ шантажував доти, доки Закорецька не передала йому зібрану по друзях тисячу доларів США – у протилежному випадку аферисти з ТСОУ обіцяли докласти всіх зусиль, щоби в Держкомспорті не підписали наказ про включення Юлії до поїздки на чемпіонат світу.

Вимагання грошей зі парашутистів невдовзі набуло таких кричущих форм, що на знак протесту збірну команду покинули провідні спортсмени, яких у ТСОУ примушували писати розписки, що у випадку отримання призів на міжнародних змаганнях половину вони обіцяють віддати інспектору Товариства сприяння обороні України. Найкращі пішли зі спорту, а ті, хто залишився – змирились і стали мовчки вивертати кишені. Одна лише Валентина Закорецька до останніх своїх днів боролась з шахраями, які привели парашутний спорт в Україні на межу повного знищення.

Совістю українського парашутизму називали Валентину Миколаївну її учні. Мало хто знав, що абсолютна чемпіонка світу просто голодувала. Мізерна пенсія та невелика зарплатня уходили на дорогу: на те, щоби кожні вихідні приїжджати з Луганська до Єнакієвого, де вона останнім часом працювала в Єнакіївському державному авіаційно-технічному спортивному клубі Міністерства освіти і науки.

Її серце, дійсно, не знало спокою.

Вона не могла спокійно дивитися на те, як пройдисвіти з ТСОУ та Мінсім’ямолодьспорт знищили грошовим визиском парашутний спорт у Луганську, як знущалися з молодих спортсменів та обкладали поборами неповнолітніх вихованців Єнакіївського клубу, як розганяли єдину в Україні команду з парашутного багатоборства, створену на базі клубу з її учнів, як забороняли проводити змагання. Вона протестувала, зверталась до народних депутатів, закликала владу припинити вимагання грошей хоча б з неповнолітніх.

У 2009 році, здавалось, таки вдалось вирвати юніорський парашутний спорт з лап корупціонерів. Після численних звернень народних депутатів, Міністерство освіти і науки виділило Єнакіївському державному АТСК додаткові кошти – 168 тисяч гривень – на те, щоби підготувати двох вихованців клубу для участі в чемпіонаті світу 2010 року з класичного парашутизму серед юніорів. Того ж року на базі Єнакіївського клубу Міністерство освіти і науки України після 13-річної перерви провело Всеукраїнські змагання з парашутного багатоборства, які були присвячені пам’яті льотчика-космонавта Георгія Берегового. 

За підсумками змагань тренерська рада під головуванням Валентини Закорецької в складі суддів міжнародної категорії та рекордсменів світу з парашутного спорту звернулась до Міністерства України в справах сім’ї, молоді та спорту з поданням про утворення збірної команди України з парашутного багатоборства. Одночасно з тим Генеральна прокуратура України розпочала перевірку фактів вимагання грошей зі спортсменів-парашутистів та торгівлі «сертифікатами» парашутиста. У результаті перевірки була порушена кримінальна справа та внесено припис повернути до копійки всі гроші, зібрані зі спортсменів.

Але невдовзі в Україні помінялась влада. Нових керманичів спорту не цікавило нічого, окрім грошей. Через це Україна в 2010 році не була представлена на чемпіонаті світу з класичного парашутизму серед юніорів –попри значні бюджетні кошти, виділені на підготовку юніорів, та спонсорів, які повністю оплачували поїздку на змагання юних спортсменів. Причиною стало те, що вихованці Єнакіївського державного авіаційно-технічного спортивного клубу відмовились платити аферистам, проти яких була порушена кримінальна справа за шахрайство, «безповоротну фінансову допомогу». А з тим, щоби покарати спортсменів та їх тренера, які протестували проти беззаконня, в Мінсім’ямолодьспорт відправили в кошик на сміття подання про створення збірної команди з парашутного багатоборства.

Для Валентини Миколаївни це означало не тільки професіональну, але ще й особисту трагедію, оскільки держава залишила її без засобів до існування, а команду з парашутного багатоборства мали підтримати заможні спонсори, які виділяли гроші, зокрема, на оплату роботи тренера. За кілька днів до смерті Закорецька приїхала в Київ у надії потрапити на прийом до керівництва Мінсім’ямолодьспорт і переконати чиновників припинити знущання зі спортсменів та облишити в спокої єдиний державний парашутний клуб, але сподівання її були марними.

Щоправда, її з пошаною прийняли в Комітеті Верховної Ради України з питань освіти і науки. Але тут на неї чекав новий удар. Як виявилось, аферисти з ТСОУ виготовили підроблений список збірної команди України з парашутного спорту, куди були записані вихованці Єнакіївського державного авіаційно-технічного спортивного клубу та Валентина Закорецька, як їх тренер – без відома клубу, самих спортсменів і Валентини Миколаївни. Згідно з фальшивкою, юніори начебто тренувались на 9 аеродромах України, які належать ТСОУ, у зв’язку з чим ці аеродроми звільнялись від сплати земельного податку…

За кілька днів по тому великої спортсменки не стало – не витримало хворе серце…

Ані Мінсім’ямолодьспорт, ані Міністерство освіти і науки України не зважили за потрібне навіть висловити співчуття з приводу смерті заслуженого майстра спорту.

Втім, чи потрібно це співчуття людині, яка стала легендою за життя? – Пам’ять про Валентину Закорецьку живе не в некрологах, а в її учнях та в єдиному в Україні Авіаційно-спортивному центрі, названому на її честь. І над цією пам’яттю не владні ніякі чиновники. Бо парашутисти не помирають – просто вони уходять у небо й не повертаються.

*          *          *

Добірка фотографій про життєвий шлях Валентини Закорецької 

 Унікальна фотографія (до 66-річчя з дня народження Валентини Закорецької)

Телевізійна передача, відзнята в 1997 році Луганським телебаченням з нагоди 50-річчя з дня народження Валентини Закорецької