zhitomir-online: “Між небом та землею”

Авіаційно-спортивний центр, який розпочав свою роботу у Житомирі 16 червня, був названий в пам’ять найтитулованішої парашутистки світу, абсолютної чемпіонки світу з класичного парашутизму 1976 року, 50-кратної рекордсменки світу Валентини Закорецької, ім’я якої тричі заносилось на сторінки Книги рекордів Гіннеса як жінки, що має найбільшу кількість стрибків з парашутом на планеті. Валентина Миколаївна раптово померла 9 липня 2010 року у віці 63 роки, коли на її рахунку було 11503 стрибки. У суботу в день перших роковин з дня смерті видатної жінки в авіацентрі зібралися зірки парашутного спорту, яких знає світ, аби пригадати сміливу і вольову спортсменку.

Останній учень Валентини Закорецької Максим Слободян займається парашутним спортом лише з 2006 року, та торік вже виконав норматив Кандидата в майстри спорту України з класичного парашутизму. Йому лише 19 років, а він вже готує новачків до першого у їх житті стрибка з парашутом, удосконалює свою техніку з точності приземлення.


« Я не знав цю жінку, а потім вона прийшла до нас тренером і змогла мені доказати, що я можу все. Я просто закохався у неї як у людину…» – з трепетом у душі згадує про своє знайомство із Валентиною Закорецькою Максим.
У день пам’яті Валентини Закорецької в авіацентрі були присутні як досвідчені парашутисти, так і новачки, які мали змогу з перших уст почути про досягнення жінки, закоханої у небо. Багато з них в цей день вперше стрибнули з парашутом і хто-зна, можливо для багатьох із них захоплення і цікавість переросте у сенс життя…

Оксана Кропивницька

P.S Журналістка Крок радіо Анна Данюк свій перший стрибок з парашутом назвала «Між небом та землею».

«… Власне, мрії наші дійсно здатні здійснюватися. Це так звана матеріалізація того, до чого прагнеш усім серцем та душею, з чим засинаєш та прокидаєшся. Стрибок з парашутом це не просто адреналін чи найекстримальніший вчинок у житті. Це можливість хоча б на кілька хвилин підкорити небо, побороти масу страхів та побувати там, де ми, люди по своїй природі, здавалось і не повинні бути… на небі, якщо точніше… десь між небом та землею.

Так, це дійсно страшно. Не просто страшно…, це неабиякий страх. І коли ти там, у літаку… чекаєш на знак випускового… І не можеш відірватися від свого місця чи то від страху, чи то від тих 30-ти кілограмів на плечах… Чи від переляканих поглядів першоразників… Вони всі дивляться на тебе, тому що ти йдеш першою…
Врешті-решт знаходиш в собі сили встати, йдеш повільно-повільно до випускового, котрий вже відчинив дверцята літака. А там на висоті крізь молоко прозорих хмар видніється земля. Краса… Але це любування не приносить очікуваної насолоди тому, що розумієш, що за мить тобі потрібно зробити крок вниз довжиною у 900 м. Наче молитву, не перестаєш повторювати 501, 502, 503… кільце, 504, 505 купол…Шнурок!

Мені довелось стояти у відчинених дверях не знаю, хвилину – дві… Цей час зупинився. Там, у хмарах я встигла розгледіти своє дитинство, юність… Ставало холодно. Серце билось повільно-повільно… Здавалось, що чуєш його стук попри рев мотора. А потім і звук мотора вже не чуєш. Дивишся в далечінь і розумієш… Яке воно все ж-таке дороге це твоє життя… І тут удар по плечу. «Вперед!» – кричить випусковий. Розповідали, що багатьох доводиться випихати силою з літака… А в мене якось так вийшло… відразу. Цибнула за борт і все. Пам’ятаю лише кільце у руці і стропи парашута перед очима. Навіть, шнурок запасного витягнула на автоматі. Лечу. Ні враження, що зависла у повітрі. За три секунди вільного падіння без парашуту серце завелось так, що вже висячи у повітрі під його ритм можна було танцювати лезгинку.
Тиша така навкруги. Рай певно… (це я вже потім зрозуміла, що заклало вуха)

Тут приходить момент насолоди та гордості. Так, я це зробила! Починаєш дивитися у низ і шукати точку приземлення. Мені пощастило. Ані дерев, ані водойм, ані злощасних ліній електропередач поблизу не виявилось. Можна розслабитись. Радіє серце, радіє душа, і вся моя людська сутність. Я б тут жила! Але, попереду приземлення. Готуєшся. Носочки, п’яти та коліна разом. Здавалось до землі ще метрів 200… Ані. Бабах! Удар!. Я на землі. Жива. Не можу встати. Видно поламала ноги. Все. Додому не піду, бо там рідні сердитимуться. Не дозволяли стрибати. Відчували ж. Картаю себе. Тут дивлюсь на свій розкритий парашут, який білосніжною ковдрою накрив пів поля пшениці, потім повільно пробігаю поглядом по стропах які ведуть до спорядження котре досі на мені. А!!!! От воно що. Треба ж зняти з себе все. Через це не могла встати. Знімаю. А вставати не хочеться. Чую лунає у небі: «Шнурок!».
Дивлюсь, а там у хмарах інші першоразники висять. Заздрю їм.

Власне, мрії наші дійсно здатні здійснюватися. Це так звана матеріалізація того, до чого прагнеш усім серцем, душею з чим засинаєш та прокидаєшся. Стрибок з парашутом це не просто адреналін чи найекстримальніший вчинок у житті. Це життя, яке проживаєш за 3-4 хвилини…»

Анна Данюк

Автор статті: Оксана Кропивницька, Анна Данюк спеціально для Житомир-Онлайн

http://zhitomir-online.com/fotorep/5400-mizh-nebom-ta-zemleyu.html

Залишити коментар